Література рідного краю

Кожна країна, кожне місто, кожне село пишаються видатними особистостями, що народилися, навчалися або працювали в них. Харків - місто з цікавою історією, з різноманітними мистецьким життям. Саме Харківщина стала батьківщиною багатьох письменників та поетів, композиторів та художників. Харків здавна славиться іменами людей, які посідають значне місце в літературному житті України. Це Григорій Сковорода, Квітка - Основяненко, Олександр Довженко, Павло Тичина, Борис Грінченко. Славу літературного Харкова примножували своїм полумяним словом Іван Вигран, Роберт Третьяков, Петро Панч, Леонід Первомайський. Ми пишаємося тим, що саме стежками Харківщини ходив філософ - мандрівник Григорій Сковорода. Саме тут він створив збірку байок і назвав їх "Басні Харьковскія". Біля джерела, яке зараз називають Сковородинівська криниця, народжувалися думки про сутність життя, про пізнання самого себе, про виховання людини.


Імя Квітки - Основяненка, батька української прози, відоме нам не лише завдяки повястям "Маруся" та "Конотопська відьма". Він був редактором першого в Україні журналу , з ним повязана історія становлення й розвитку харківського театру.

Стали видатними письменниками Олесь Гончар , І. Муратов, В. Добровольський, які під час Вітчизняної війни саме з Харкова пішли добровольцями на фронт. Роман Гончара "Прапороносці" розповідає про тих, хто, як і він сам, зі студентської аудиторії університету поринув у страхіття війни, але зберіг чистоту душі й думок.

Багато талановитих поетів і письменників - харківян увійшли в українську літературу у ІІ половині ХХ століття. Це А.Перерва, І. Мироненко, І. Перепеляк, Л. Таран, В Родіонов. Харків пишається російськомовними поетами Б.Чичибабіним,Р.Третьяком та Р. Мельниковим. "С Украиной в крови я живу на земле Украины" - цей рядок Б. Чичибабіна може бути кредом усіх митців, що живуть і працюють у Харкові. Харків зараз, його працьовитий народ надихали і надихають поетів і письменників на нові твори. А ми маємо змогу першими знайомитися зі скарбами художнього слова наших земляків.

/Files/images/panch.jpg

ПЕТРО ПАНЧ

(Петро Йосипович Панченко)

(1891-1978) Петро Панч — новеліст, повістяр і романіст, автор казок для, дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід. Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі «На калиновім мості», було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі всі члени сім'ї (мама, батько, п'ятеро дітей) були при ділі. Тож коліс у дворі Панченків було повно. Малий Петро відпочивав на них, грався, на колесах катався по льоду і, бувало, помагав дідові котити їх на базар. Нагасається за весь день, прибіжить у хату, з'їсть кусок хліба, забереться на піч, притаїться там і слухає розповіді старших. Прийде дід Гончар, сяде на ослінку і почне розказувати дивацькі історії про овечок і вовків, а малий хлопчина слухає і запам'ятовує... З п'ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. . Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії таі опиняється на фронті Першої світової війни. Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча. Справжнє прізвище письменника — Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з'являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, «житні етюди», підписані вони були «Максим Отава». Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки («Незаможник»), що на Харківщині, він підписався «П. Пан». Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. Чи змінило це щось в письменницькій долі поки ще літератора-початківця? Хтозна. Але до нових імен на літературному обрії додалося Петро Панч. До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із ледь набубнявілими та уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом'яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) тощо. У цей час Панч належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перші роки Великої Вітчизняної війни майбутній відомий письменник провів в Уфі, решту — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції «Радянська Україна». Тоді ж Петра Панча було обрано членом Всеслов'янського комітету, у якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України. Робота у творчих спілках, літературних об'єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо». 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою «Облога ночі». 1954-го — один з кращих творів української прози, роман «Гомоніла Україна». «Повістю минулих літ» Петра Панча став роман «На калиновім мості». Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо «Три копійки»). Творчість для хлоп'ят та дівчаток — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд «Свистуни», а в 1924 році в журналі «Червоні квіти» з'явилося оповідання «Портрет». У 1930-х роках Петро Панч продовжує писати для дітей і про дітей: «Малий партизан», «Будемо літати», «Син Таращанського полку», а також «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст», «Будемо літати» (1935). Пізніше — «Гарні хлопці» (1959), «Для вас і про вас» (1965) тощо. Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів «Відлітають журавлі» стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку. Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість — приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин.

Творчість П. Панч на сайті Національної бібліотеки України для дітей

http://chl.kiev.ua/95/Writer_1/Panchsp.html

/Files/images/752a4fe4-22d5-43df-b347-3426a4b0c6e7_large.jpg

Григорій Квітка-Основ'яненко

(1778—1843) Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана. У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні. У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Протягом 1817—1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту. З 1827 р. почав писати прозу і драматургію. Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. У 1837р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грицьком Основ'яненком». У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.
Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»; літературно-публіцистичні статті «Супліка до пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатый»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші «Шпигачки»; романи «Панхалявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Салдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська биль» та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.
Крізь усю творчість Квітки-Основ'яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 30-40-х pp.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання. Тому письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, «вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу». В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простим людям.
Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ'яненко створив українською мовою повість «Маруся» (1832), а також ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцъком Основьяненком». Тим самим він розв'язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його «батьком української прози». Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.
Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма», _яка є найвизначнішим бурлескно^реалістичним твором письменника.
Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та п'янищ писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи занепаду гетьманщини й системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську' верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження.
У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом «агромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.
Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої.
Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.
Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість моги -ви віщування серця, смерті з туги за коханою. В зображенні Ма-русиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді.
Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, " працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи.
Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Мару-сенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!».
На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.
Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..»
Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові.
Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

Твори :

Конотопська відьма (1833)

http://ukrlit.org/Kvitka-Osnovianenko_Hryhorii_Fedorovych/Konotopska_vidma/

Маруся (1832)

http://ukrlit.org/Kvitka-Osnovianenko_Hryhorii_Fedorovych/Marusia/

Салдацкий патрет (1833)

http://ukrlit.org/Kvitka-Osnovianenko_Hryhorii_Fedorovych/Saldatskyi_patret/

Сватання на Гончарівці (1835)

http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000064/Kvitka-Osnovyanenko_Grigoriy_-_Svatannya_na_Goncharivci.html

Сердешна Оксана (1841)

http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000062/Kvitka-Osnovyanenko_Grigoriy_-_Serdeshna_Oksana.html

Козир-дівка (1838)

http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000054/Kvitka-Osnovyanenko_Grigoriy_-_Kozir-divka.html

Григорій Савич Сковорода

/Files/images/200px-Григорий_Сковорода.jpg

Григо́рій Са́вич Сковорода́ ( 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

Життя філософа

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).
Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.
Післанець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі післанцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».
Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

Смерть Сковороди

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.
Про смерть Сковороди записав Срезневський таке: «...Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди... За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волоссяі злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».
Це було 9-ого листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав...».
Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка.

Друковані твори

Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі." "Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом." "Святість життя полягає в робленні добра людям»."
Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

Твори розміщені на сайтах:

http://ukrlit.org/Skovoroda_Hryhorii_Savych/

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=91&type=tvorch

Ув'язнена лiрика поетiв Харкiвщини

Воно жило i в боротьбi,

I в муках рабського терпiння,

Та не зневiрилось в собi -

Моє трагiчне поколiння.

I. Гнатюк

Донедавна ми бiльше говорили про великий талант великих творцiв - письменникiв-класикiв української лiтератури, про їхнє життя - боротьбу за краще майбутнє для народу України. А зараз нам вiдкрилась ще одна надзвичайно трагiчна i водночас героїчна сторiнка в нашiй лiтературi. Ми можемо не ховаючись прочитати поетичнi рядки сучасних поетiв, справжнiх лицарiв духу, якi зазнали переслiдувань, морального терору й полiтичних репресiй у роки комунiстично-кагебiстської сваволi. Їх немало i вiдомих, i маловiдомих.
Ми ж подiлимося враженнями вiд читання лiричних творiв ув'язнених поетiв
Харкiвщини. Ось цiiмена: Василь Iванович Боровий, Володимир Пасiчник, Вiталiй Полiщук, Володимир Свiдзiнський, Iван Свiтличний, Микола Шатилов. Вони були тими i серед тих, хто був вигнаний за правду, тими, кого ганьбили, гнали i облудно на них наговорювали всяке лихе слово.
Вони ж знали, що без самозречення i жертовностi не зберегти нi власну душу, нi душу свого народу. I йшли до кiнця. I тепер, коли ми потроху пiдводимось з колiн, не забуваймо про те, що нам у цьому передували вони, що на початку нашого простування до свободи було їхнє слово.
Василь Боровий. Заарештований i засуджений 1947 року за антирадянську агiтацiю i пропаганду. Десятирiчне ув'язнення вiдбував у конц-таборах Нориллага. Перечитавши збiрки поезiй "Березнева земля", "Розмова з флейтою", "Жито-життя", "Зелений парус лiта", "Багряне сонце землi", переконуємось, що людина ця мала сталевий характер i нерви, невимовної сили дух i чiтко визначене своє призначення в життi:
Залiзом виривали мiй язик,
Палили моє тiло на кострищi...
Я - вольностi тисячолiтнiй крик,
Дух непокори, людства думи вiщi.
Як землетрус, я рву колючий дрiт,
Як промiнь, вириваюсь я крiзь грати...
Я - творча мiць, яка будує свiт,
Хоч кожну нiч мене вели вмирати.
Ще одне iм'я - Володимир Пасiчник. 1946 року разом iз батьками i двома малими сестрами був вивезений до Сибiру. 1964 року закiнчив фiлологiчний факультет Харкiвського держунiверситету, але не був допущений до захисту диплома з полiтичних мотивiв: "За прояви ворожої буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї". Приводом послужила рукописна збiрка його поезiй, що потрапила до рук КДБ. Вражає його iмпульсна кантата "Вона". Терзається думка в тенетах, нiяк не вирветься почуття на волю:
Як нам вузько,
Так, як в'язням,
В Березi Картузькiй,
Але вижив таки Гаврилюк,
I ми не загинем вiд мук!
Iм'я Свiдзiнського теж пов'язане з Харковом, проживав у нашому мiстi з 1925 року. Тут вийшли збiрки поезiй "Вересень" i "Поезiї". Вiн поет незвичайної сили, мiг би сказати, як i Шопен: "Моє королiвство - невелике, але я в ньому король!" Володимир Свiдзiнський загинув пiд час вiйни, але причина смертi прикрита димовою завiсою, яку тiльки зараз вiдкривають i ми дiзнаємося, що заарештований вiн був у Харковi 1941 року i згорiв у сараї в одному селi пiд Куп'янськом - таку страту влаштував НКВД заарештованим харкiв'янам. Прозорливiсть поета вражаюча, ще у збiрцi "Вересень" вiн пророчо сказав: "В полум'ї був спервовiку i в полум'я знову вернуся..."
Письменники 20-х рокiв Клим Полiщук i Валерiян Полiщук. А за ними - i їх молодий спадкоємець, наш сучасник - харкiв'янин поет Вiталiй Полiщук. Його збiрку "Розбуджена тиша" щиро вiтали i схвалювали у хрущовську вiдлигу В. Мисик та I. Муратов. Але небо стало захмарювати ся. У руках ненависникiв українського слова знову заблискала така надiйна зброя проти всього живого, як "нацiоналiзм", "iнакомислiє". Кажуть, на скрижалях пророка Моїсея, якi вiн винiс iз гори Сiнаю, бракувало одинадцятої заповiдi, а саме - "Не бiйся!" Молодий поет був не з полохливих, але наступаюча атмосфера його засмутила; сам подався на острови самотностi. Але ж вiн, поет, як кажуть, вiд Бога, вiн опанував вiльний вiрш, верлiбр. Зумiв навантажити змiстом кожен рядок, кожне слово, переконуючи нас, читачiв, яка гарна i ця вiршована форма, коли в нiй живе Поезiя:
На Iвана Купала
Мене мати
Купала.
Водою святою,
Святою водою
Iз криницi обмивала.
Люди,
Я на сторожi
Чистих криниць.
Святих криниць
Ваших сердець.
Iван Олексiйович Свiтличний належав до "шiстдесятникiв", навколо нього гуртувалися молодi поети, прозаїки. 1965 року заарештований разом iз групою творчої iнтелiгенцiї - О. Заливахою, М. та Б. Горинями, М.Косовим. Через вiсiм мiсяцiв був звiльнений. Та ж збiльшувалися брежнєвськi приморозки, у сiчнi 1972 року по всiй Українi пройшли масовi арешти, серед заарештованих був i Свiтличний. Вирок - 7 рокiв таборiв суворого режиму, 5 рокiв заслання. Але це не зупинило творчого лету митця. Багато перекладав, працював над словником синонiмiв, писав оригiнальнi поезiї. Особливо захоплюють збiрки "Гратованi сонети" та "Серце для куль i для рим":
Я - випадок. Я iз закону випав
I впав у винятковiсть, як у сон,
Але не любить випадкiв закон...
Пошматувало життя-долю i у Миколи Шатилова. Довелося поплатитися звiльненням iз посади редактора критичного вiддiлу в журналi "Прапор" ("Березiль") за саму лише згадку про українських полiтв'язнiв. Арешт: засуджений як кримiнальний злочинець. Пiсля звiльнення змiнив безлiч професiй. Зараз - власний кореспондент журналу "Визвольний шлях" у Празi. Та не зачерствiла душа поета, його поезiя з переливами, то нiжна, мрiйлива, лiрична, то рiзка, нестримна, болюча:
У провулках жорстокого мiста,
де живеш ти менi на бiду,
Як останню перлинку з намиста,
вже нiколи тебе не знайду.
Посумую, а може, поплачу,
любих коней вiвсом пригощу,
а побачень гiрких не пробачу
i щасливих прощань не прощу.
Цi поети дають нам вiру, надiю, любов. Вони давали нам уявлення про свободу i тепер вчать нас бути вiльними. Вони вчать нас любовi, бо таку самовiдданiсть у творчостi i рiшучостi у вчинках, таку жертовнiсть, вiру i вiрнiсть, таку стiйкiсть у сподiваннях на кращу долю свого народу i всього людства могли утвердити тiльки справжнi дiти своєї матерiУкраїни.
Кiлькiсть переглядiв: 2